Григорій ДОНЕЦЬ
Якось в одному виступі Євген Сверстюк згадував: коли вперше йому до рук потрапила книжка Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», він був здивований, що видання розпочиналося творами Павла Тичини, поета, якого нібито оминула доля багатьох репресованих побратимів. Та перечитавши цю антологію, Євген Олександрович упевнився у слушності саме такої концепції упорядника.
Справді, творчість автора «Сонячних кларнетів» настільки яскрава й вагома в нашій літературі 10-20-х років ХХ століття, що без неї неможливо уявити скарбницю українського письменства як того періоду, так і всього його історичного обширу. Та й вислів Тичини «двістірозіп’ятий я» зовсім не метафоричний. Звісно, поет фізично вижив, але режим великого концтабору «СРСР» у певному сенсі репресував і його. Про це свідчать перипетії життя Павла Тичини, зокрема відносини з владою, що, як правило, були поза увагою літературознавців, тому-то не завжди об’єктивно характеризувались як особистість письменника, так і його творчість.
У розумінні московських колонізаторів компромат на поета був такий великий і переконливий, що, здавалося, ніяке диво не могло врятувати його від хижацьких лабет більшовицьких каральних органів. Син дяка, він з дитинства співав у церковному хорі, в юначі літа став регентом семінарського хору, закінчив духовний навчальний заклад, як і всі три його брати, котрі певний час працювали церковнослужителями. До того ж, рід Тичин мав давнє шляхетське коріння (за визначенням компартійців – дворянське) і Павло Григорович у 1916 році входив до чернігівського гуртка Вадима Модзалевського, автора «Малоросійського гербовника», що досліджував генеалогію української старшини. У картотеці Модзалевського було присутнє ім’я давнього предка поета Гната Тичини, козацького полкового старшини доби Богдана Хмельницького. Отже, вже саме походження й освіта в очах атеїстично-пролетарських совєтів були підозрілими й автоматично надавали Тичині щонайменше статус «неблагонадійного», а то й ставили на ньому тавро «ворога народу».
Та ще більше підстав для переслідування поета мали чекісти з огляду на його зв’язки, творчу і громадську діяльність та на те, в яких «підозрілих» установах він працював.
Своїми літературними вчителями Тичина вважав (і мав з ними дружні стосунки) Михайла Коцюбинського, Миколу Вороного, Володимира Самійленка, великих українських патріотів, котрі в свій час були членами «Братства тарасівців», організації, що ставила за мету державну самостійність України. Коцюбинський не дожив до московсько-більшовицької неволі, Самійленко помер 1925 року, коли маховик репресій ще не набрав обертів, а Вороного розстріляли як контрреволюціонера в 1938 році.
Найближчими друзями Павла Григоровича ще з років навчання в семінарії були Василь Еллан-Блакитний та Аркадій Казка, теж учасники «субот Коцюбинського», талановиті поети й свідомі українці. Обоє, як стверджує історик Петро Мірчук у дослідженні «Відродження великої ідеї» (Київ, 1999), належали до таємної організації «Братство самостійників» (організоване 1912 року в Києві), «члени якої входили до всіх інших існуючих тоді українських партій та організацій, щоб там у відповідній формі пропагувати ідеї самостійності України та зручною тактикою скеровувати їхню діяльність на шлях українського націоналізму». Входила до цього братства й кохана дівчина Павла Тичини Нюся Коновал, якій поет присвятив свій ліричний шедевр «О панно Інно, панно Інно…». Важко уявити, щоб у колі сердечних друзів і любої панночки Тичини не було самого Тичини. Доля названих соратників-однодумців Павла Григоровича була сумною. Нюсю ще зовсім молодою звели в могилу сухоти. Еллан-Блакитний 1926 року помер своєю смертю, але його творчий доробок тривалий час був заборонений імперсько-комуністичною цензурою. Казка, арештований 1929 року як член СВУ, у в’язниці вчинив самогубство, а його перша і єдина поетична збірка «Васильки» побачила світ… аж у 1989 році. Тут слід сказати, що Тичина ніде й ніколи не зрікався цих дорогих йому людей, як власне й усіх інших побратимів.
Особливо багато поживи для «солдатів Дзержинського» давав перший київський період життя Павла Тичини, що тривав з деякими перервами з 1913 по 1923 рік. Поступивши після Чернігівської духовної семінарії до Київського комерційного інституту, поет паралельно з навчанням у 1913-1914 роках працює і публікує свої твори в проукраїнському педагогічному часописі «Світло», що мав «буржуазно-ліберальний напрям» (УРЕ), та в газеті «Рада», в якій «події суспільно-політичного життя висвітлювалися з буржуазно-ліберальних націоналістичних позицій» (УРЕ). У цих періодичних виданнях Тичина мав нагоду спілкуватися з багатьма видатними українськими діячами, що згодом за радянської влади отримали ярлик «ворожий елемент». Скажімо, у «Світлі» тоді, крім інших патріотів, працювала Софія Русова, котра так характеризувалася в УРЕ: «діячка і педагог буржуазно-націоналістичного напряму. В період громадянської війни – в таборі націоналістичної контрреволюції, працювала в секретаріаті Центральної Ради. В 1921 році емігрувала за кордон». Відомо, що Русова брала участь у написанні ІV Універсалу, яким проголошувалася самостійність Української Народної Республіки, і слова цього вікопомного документу «ні від кого незалежною, вільною» взяті саме нею з оповідання Павла Тичини «На ріках вавилонських», друкованого в журналі «Світло» (1913, №3). Тож має рацію літературознавець Марина Павленко: «Тичину вже за це (роботу в «Світлі» – Г.Д.) можна було б цілком аргументовано звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі». Що стосується «Ради», то тут перелік «ворогів», котрі співпрацювали з газетою, аж надто промовистий: В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський, О. Олесь, С. Петлюра, Є. Чикаленко…
У 1916-1917 роках Павло Григорович – помічних хормейстера театру Садовського. Це була спільна робота з Кирилом Стеценком, який пізніше, через свою участь в уряді УНР і церковну діяльність, переслідувався ЧК й лише передчасна смерть унеможливила його арешт. Тичина заприятелював з цим видатним композитором, і з його хоровою капелою восени 1920 року подорожував Україною, а коли Кирило Григорович помер, то приїхав на поховання, під час якого виголосив прощальне слово.
1917 року Павло Тичина працює в офіційному друкованому органі Центральної Ради газеті «Нова рада», довкола якої гуртувалося багато знакових постатей доби Української революції – М. Грушевський, С. Єфремов, Ф. Матушевський, С. Русова, П. Христюк, Є. Чикаленко та інші. Редактором був Андрій Ніковський. Це видання за радянських часів вважалося настільки реакційним, що про нього навіть немає згадки в УРЕ. У «Новій раді» П. Тичина опублікував низку власних відверто самостійницьких віршів, серед яких:
«Гей, вдарте в струни, кобзарі…» (20 березня 1917), в якому поет позиціонував себе переконаним прихильником створення української армії, себто солідаризувався з видатним нашим політиком Миколою Міхновським, в той час, коли очільники Центральної Ради гралися в безглуздий пацифізм;
«Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли…» (10 листопада 1917), написаний під враженням подій, що відбулися 2 листопада, перед відкриттям ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, коли на Софіївському майдані в Києві було відправлено велелюдний молебень за участю військових частин, з жовто-блакитними прапорами, за присутності французької, бельгійської й румунської військових місій. Здається, всю велич цього дійства і пафос почуттів учасників автор передав у високопатріотичних словах: «Хто зрадить неньку Україну – прокляття тим, прокляття!»;
«Пам’яті тридцяти» (21 березня 1918), присвячений героям, що загинули в бою з більшовицькою ордою під Крутами. Перепоховання тридцяти українських юнаків, в якому брав участь автор, відбулося у березні 1918 року на Аскольдовій могилі в Києві.
Усі три вище згадані вірші були заборонені радянською цензурою і лише 1990 року опубліковані у 12-му томі академічного Зібрання творів поета в «Додатках».
1918 року Тичина входить до організованої в Києві літературної групи «Біла студія», майже всі члени якої ( Д. Загул, І. Кулик, Я. Савченко, М. Семенко, О. Слісаренко) пізніше були знищені як вороги радянської влади.
У 1918-1919 роках Павло Григорович працює в «Літературно-науковому віснику», що характеризувався комуністичними ідеологами як «ліберально-буржуазний журнал з різким посиленням буржуазно-націоналістичних тенденцій у 1917-19» (УРЕ). Себто: різке посилення неприйнятних для більшовиків тенденцій відбулося якраз під час роботи в часописі Тичини. (Зауважимо, що пізніше до «ЛНВ» були причетні видатні діячі націоналістичного руху Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Олена Теліга та інші). Заборонений російською цензурою в 1914 році, журнал відновився у 1917-му році за редакцією Михайла Грушевського. На його сторінках друкувались автори якщо не засуджені, то осуджені комуністичним режимом: В. Винниченко, М. Вороний, Д. Загул, М. Івченко, А. Кримський, В. Липинський, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, М. Чернявський та багато інших. Саме на сторінках «ЛНВ» з’явилася перша публікація Тичини – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…» (1912), а також оприлюднена геніальна поема «Золотий гомін» (1917), яка упродовж сімдесяти років московської комуністичної окупації (з 1920 до 1990 року) жодного разу не друкувалася в Україні в первісному авторському варіанті.
1919 року Павло Тичина входить до створеного в Києві літературно-мистецького угруповання Музагет, що проіснувало менше року, як пояснюється в УРЕ, через «плутаність ідейно-творчих позицій». Встиг вийти один випуск журналу «Музагет» (1919, №1-3), редакція якого, на думку радянської критики, «декларувала неприйняття революційної дійсності, ремствувала на умови життя, нібито шкідливі для творчості». Більшість музагетівців (Д. Загул, Я. Савченко, П. Филипович, В. Ярошенко та ін.) згодом загинули від червоного терору, а об’єднання затаврували як антирадянське.
Цього ж року поет працює в журналі «Мистецтво», співробітниками й авторами якого виступали переслідувані й нищені (хто вже тоді, хто в майбутньому) – Д. Загул, Г. Коцюба, І. Кулик, О. Мурашко, Г. Нарбут. Одночасно Павло Григорович – завідувач літературного підвідділу Всевидаву, де його колегами були, зокрема, Г. Журба, С. Пилипенко, Я. Савченко, В. Ярошенко, визнані з часом «ворогами народу».
У 1919-1920 роках Тичина активно співпрацює з Лесем Курбасом в «Молодому театрі» й театрі імені Т. Шевченка. Так, 11 березня 1919 року в «Молодому театрі» відбулася вистава «Ліричні вірші П. Тичини», у підготовці якої брали участь і видатний режисер, і автор поетичних текстів. Як завідувач літературної частини театру імені Т. Шевченка поет допомагав Курбасу в постановці «Гайдамаків» 1920 року. Отже, обидва митці стали соратниками у справі українського національного відродження, яке страшенно непокоїло проросійських комуноімперців.
З 1920 по 1923 рік Павло Тичина – завідувач художнього музею Дніпросоюзу (згодом Губсоюзу). Це об’єднання споживчих спілок України, утворене 1917 року, визнано радянськими ідеологами як буржуазно-націоналістичне. Воно не згадується в УРЕ, адже Дніпросоюз здійснював не тільки виробничі й торговельні функції, але мав культурно-освітній відділ, видавав велику кількість українських книжок та підручників, організовував бібліотеки, читальні, театральні гуртки. Дніпросоюзівське видавництво з приходом більшовиків перенесли до Відня. До діяльності Дніпросоюзу долучилося багато видатних українських митців, серед них і переслідувані комуністичним режимом В. Верховинець, М. Вороний, М. Леонтович, К. Стеценко та інші. До речі, 1920 року одному з очільників Дніпросоюзу, великому благодійнику нашої культури Павлу Вікторову Тичина присвятив (посмертно) вірш «Блажен, блажен, благословен…», музику до якого написав Кирило Стеценко.
1921 року Павло Тичина стає одним із фундаторів Комітету пам’яті Миколи Леонтовича, убитого чекістом. (Згодом комітет перетворився на Музичне товариство імені М. Леонтовича). Тоді ж поет разом з композитором Михайлом Вериківським створили реквієм по Леонтовичу «Зелене Поділля», фінал якого звучить, як гасло повстання:
До зброї, до зброї,
До пісні ясної!
Зелене Поділля і вся Україна
Вічную пам’ять співає тобі.
Упродовж 1921-1923 років Павло Григорович очолював хорову капелу-студію Музичного товариства імені М. Леонтовича. З плином часу, 1928 року, це товариство оголосили антирадянським, а більшість його членів репресували, зокрема його голову – видатного маляра і талановитого поета Юхима Михайлова, з яким поет мав дружні стосунки.
Відомо, що Павло Тичина прихильно ставився до створення Української автокефальної православної церкви і був членом Старокиївського братства, що діяло при Софіївському соборі й ставило за мету відродження засад давньої апостольської церкви. Дієвим поборником цієї ідеї виявив себе і брат поета Євген Григорович у ранзі головноуповаженого Всеукраїнської православної церковної ради на Козельщині. Цікавий факт: на Всеукраїнському православному церковному соборі, що проходив у Київській Софії 14-30 жовтня 1921 року, делегат Маленко прочитав тичининську поему «Скорбна мати». Між іншим, окрім українських священнослужителів на чолі з Василем Липківським, участь у згаданому соборі брало багато видатних діячів культури: С. Єфремов, Г. Косинка, Ф. Красицький, А. Кримський, П. Козицький, Л. Старицька-Черняхівська, К. Стеценко, І. Стешенко, Д. Щербаківський та інші достойники, імена яких викликали лють у більшовицьких поневолювачів.
Слід звернути увагу й на те, в яких «націоналістичних» періодичних виданнях друкував свої твори Тичина протягом 1913-1923 років. Окрім уже названих («Рада», «Нова рада», «Літературно-науковий вісник», «Музагет»), це журнали: «Шлях» (1917-1919), що виник на хвилі національної революції в Україні і об’єднував багатьох українських письменників (І. Липа, О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, Г. Хоткевич, Г. Чупринка, М. Шаповал та ін.), його публіцистика була «пройнята буржуазно-націоналістичними ідеями» (УРЕ); «Рідний край» (1905-1916), на сторінках якого «були прояви національної обмеженості» (УРЕ) і друкувалися П. Капельгородський, О. Олесь, О. Слісаренко, С. Черкасенко, М. Чернявський, Г. Чупринка; «Українська хата» (1909-1914), що мав «буржуазно-націоналістичне спрямування» (УРЕ) і таких авторів, як В. Винниченко, М. Вороний, Б. Лепкий, О. Олесь, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Г. Чупринка, М. Шаповал; «Промінь» (1916-1917), який виходив у Москві за редакцією В. Винниченка і був закритий російською владою; «Основа», що видавався під керівництвом А. Ніковського 1915 року замість забороненого цензурою «Літературно-наукового вісника». Були тичининські публікації також в газеті «Боротьба». Це видання в УРЕ не згадується, а в примітках до першого тому Зібрання творів поета (Київ, 1983) зазначено: «орган дрібнобуржуазної націоналістичної партії боротьбистів». До слова, в «Боротьбі» у лютому 1919 року з’явилися вірші «На майдані…» та «Як упав же він з коня…», присвячені Українській революції і читані Тичиною перед петлюрівськими військами.
Як бачимо, усі перелічені вище періодичні видання негативно оцінювались радянськими ідеологами, як і практично всі їхні дописувачі.
Але найнеприйнятнішою для окупаційної влади уявлялася власне сама творчість поета цього першого київського періоду. Адже Тичина був палким прихильником самостійності України і став найбільшим співцем національно-визвольних змагань рідного народу. Невипадково ж його називали бардом Української Народної Республіки.
Про низку високопатріотичних поезій Павла Тичини 1913-1923 років уже згадувалось, а ще ж були «Дума про трьох вітрів», «Війна», «І Бєлий, і Блок…», «Один в любов…», «Гнатові Михайличенку», «Прийшли до мене в гості…», «Паліть універсали…», «26.ІІ (11.ІІІ). На день Шевченка». (Чого варті лише рядки з диптиха «Війна»: «смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає». Чи прямий заклик до супротиву чужинцям з сонета «Гнатові Михайличенку»: «чого, чого, народе, спиш, чом не дерзаєш ти, не смієш?»). Була і збірка «Замість сонетів і октав» (1920), яка тривалий час або замовчувалась, або критикувалась і за життя поета не передруковувалась. Характерним є щоденниковий запис Тичини, зроблений у рік видання книжки: «Учень Академії мистецтв сьогодні сказав мені, що моя третя книга контрреволюційна…» (16 травня 1920). Згодом з’явилася ще одна нотатка: «На бісового батька я видрукував «Замість сонетів»?» (1 серпня 1920). Відомо, що ця збірка у машинописному вигляді нелегально передавалася з рук в руки в середовищі шістдесятників.
Крім того, в шухляді поета лежали рукописи таких антирадянських творів, як, скажімо, «Прометей» чи «Брати, прощайте!», у разі виявлення яких чекістами, автора очікували великі неприємності. Так,у незавершеній драматичній поемі «Прометей» (вперше надрукована у 1983 році в академічному Зібранні творів) Тичина по суті солідаризувався з думкою Івана Франка про химерні переваги «Енгельсової народної держави» і на кілька десятиліть випередив пророцтво романа-утопії Дж. Орвела «1984». А у вірші «Брати, прощайте!», присвяченому Одесі, була друга строфа, яка не потрапила ні до першої (1971 рік), ні до всіх наступних публікацій цього твору, але збереглася у пам’яті дружини поета Лідії Петрівни:
Брати, прощайте! Даль німа!
Нам прокричить прощально чайка.
І тут – проклята «чрезвичайка»,
І тут – недоля і тюрма.
До всього цього треба згадати і два вірші Павла Григоровича, написані рукою поета, знайдені під час арешту брата Євгена у 1923 році, «До кого говорить?» та «Розкривши Гомера». Перший з них передає гнітючі особисті почуття («я задихаюся, я гину») та невдоволення політикою влади («Та де ж той Серп нам, Молот і лани?»). У другому вірші звучать відверті антиросійські, протиімперські рядки, що вперше були оприлюднені аж в 1994 році, після виявлення їх у спецархівах:
Що ж, Росіє, немов Навзікая, полощеш білизну!
Кажеш ти, хочеш робить? Так я й повірив тобі.
Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю.
Царськії звички забудь, годі визискувать нас.
Не викликає сумніву, що ці дві поезії давали вагомі підстави репресивним органам зробити загрозливі щодо автора висновки.
На арешті брата слід зупинитися детальніше. Це сталося 11 квітня 1923 року по справі «Об организации банды с целью подрыва Советской власти». У звинуваченні було сказано: «Е.Г. Тычина обвиняется в соучастии в организации петлюровского характера банды в Ново-Басанском районе; […] хранил оружие; […] принимал участие в украинизации церкви (какова работа считается как политгруппировка)». Отже, 28-річного регента Ново-Басанського церковного хору, батька п’яти дітей Євгена Тичину звинуватили у найтяжчому, на думку чекістів, злочині – «подрыв Советской власти».
Павло Григорович, отримавши сумну звістку, намагається врятувати брата. 14 травня поет добивається побачення з арештованим у Чернігівському ДПУ, де пише розписку такого змісту: «Даю цю розписку Чернігівському ГПУ в тім, що брат мій Євген Григорович Тичина з місця свого постійного місцезнаходження нікуди не виїде до закінчення над ним справи – без дозволу відповідних органів влади. Громадянин УССР Павло Тичина, редактор «Червоного шляху». За кілька днів Євгена Григоровича звільнили з-під варти. Відомо, що до його визволення були причетні впливові радянські діячі Панас Любченко та Микола Скрипник, а ймовірно, і Василь Еллан-Блакитний.
Драматизм ситуації з братом полягав ще й у тім, що приблизно в цей же час (трохи раніше) у самого Павла Тичини виникли серйозні проблеми у відносинах з ДПУ. (Нагадаємо, що Державне політичне управління (ДПУ), створене 1922 року, було спадкоємцем і продовжувачем справ Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, себто – ЧК). Власне кажучи, оце ЧК-ГПУ зацікавилося петлюрівцем і бардом УНР Тичиною ще від початку встановлення більшовицької влади в Україні. На це вказують щоденникові записи поета 1920-х років: «Не вірю, щоб зі мною що-небудь зробили…» (29 червня 1920); «Всякий раз, як Василь (Еллан-Блакитний – Г.Д.) приїздить до Києва, весь час мені говорить, щоб я до Харкова перебирався. Є на те великі причини. Особливо одна людина замахується на мене» (10 лютого 1921); «У книгарні Губсоюза [закреслене слово] 3 чекісти ввійшло. Питають книжку Тичини, Vita nova та ще щось. Я знаю, що це [закреслено кілька слів]. Чого їм треба? Це вже вдруге я його бачу. Вперше в той понеділок, здається, як сидів з Лозовським [закреслене слово] й Осьмачкою в музеї. Він пронизав усіх нас і попитав Бондаренка» (29 березня 1922).
(Взагалі, щоб зрозуміти, як сприймали Тичину фанатичні більшовики, достатньо навести промовистий факт зі спогадів земляка Павла Григоровича поета Дмитра Головка: «Був на Козельщині «старий більшовик» на прізвище Жереб. Так він, де б не виступав, завжди жалівся: «Ех, не отрубіл я голову етому патлачу, когда возлє Софії он чітал націоналістіческіє стіхі…»).
За різними переказами Павло Тичина був двічі арештований. Одного разу в 1918 році, що фактично підтверджує поетова нотатка: «Скорбна матір» моя (після того, як із тюрми [нерозбірливо]. А це ж було саме за П. Скоропадського)». Про період Української Гетьманської Держави історик Дмитро Дорошенко свідчив: «Бувало, що арештовувалися люди, які за попереднього режиму відігравали визначну роль. Такі були, наприклад, арешти В. Виниченка 28 червня 1918 року […], С. Петлюри й М. Порша 27 липня та інших. Певна річ, що ці арешти викликали страшенне роздратування серед української демократії…». Поміж отих «інших» арештованих, очевидно, опинився і Тичина, який різко негативно ставився до політики Скоропадського, про що говорять, зокрема, рядки з вірша «Вийду, вийду за ворота…» (1918):
Ой, гримить, гуде, гуркоче,
Переблискує світ…
Чи то рада, чи то німці,
Чи московський Совіт?
Ой не рада, ой не німці –
Кажуть, гетьман засів:
Кругом трону сотня з Дону
Генеральських псів.
Підтверджував ув’язнення поета в 1918 році і відомий тичинознавець Станіслав Тельнюк, ґрунтуючись, з усього видно, на розповідях дружини Тичини. Принагідно відзначимо, що Павла Григоровича переслідували і білогвардійці. 1919 року, коли у Києві владу захопили денікінці, поет потрапив до списку осіб, що підлягали знищенню. Тоді йому, вчасно попередженому одним добрим чоловіком, довелося переховуватись на Байковому кладовищі.
Другий арешт, найімовірніше, стався 1923 року перед переїздом до Харкова. Є цьому прямі докази. Так, 1965 року в одному з часописів українців у розсіянні («Місія України», ч.1) з’явився «Відкритий лист до Павла Тичини» Василя Дубровського, історика, що в сумнозвісні 30-ті спізнав сталінські табори, а під час німецько-радянської війни емігрував. У листі засвідчено: «Ви, як мені оповідали свого часу, були спочатку ув’язнені в ЧеКа в Києві, і Вас тоді врятував М.О. Скрипник». Маємо й такий запис розмови з Тичиною поета Захара Гончарука: «П.Г. каже, що йому потім Еллан сказав, що він його не так запросив до редакції на роботу (в часопис «Червоний шлях» – Г.Д.), як запросто вирвав з Києва, щоб урятувати […]. Згодом дружина Еллана розповідала П.Г-чу, як Василь, т. б. Еллан, на кулаках доводив великим працівникам тодішнім в радянських установах, що Т. не слід репресовувати…»
Як бачимо, поет по-ворожому сприймався імперськими силами всіх мастей – і проросійським оточенням гетьмана Скоропадського, і денікінцями, і більшовиками. Були ще й інші, особисті, негаразди: проблеми зі здоров’ям – допікали сухоти; втрата рідних людей – смерть брата Михайла (1920) та сестри Наталі (1922). Можливо, була і спроба його вбивства, принаймні на це вказує щоденникова нотатка Тичини: «Писав у 1922 в Святошині. На поляні згористій, за лісом, під грушею сидів. Куля раптом пролетіла. Не було ні пострілу, ні звуку. Оглянувся і затремтів. Чого?»
Не за власним бажанням перебравшись до Харкова (як писав Тичина Василю Мисику, «переїхав випадково»), поет працює в журналі «Червоний шлях». Харківський період (1923-1934) не став ні вельми плідним у творчому плані, ні затишним в особистому житті. Павло Григорович перевантажений редакційною роботою (читання й редагування рукописів, листування з авторами); долучається до діяльності Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців та до роботи в Комітеті охорони пам’яток культури; з різною метою з обов’язку виїздить на Донбас, будівництво Дніпрогесу, Слобожанщину, Полтавщину, в Київ, Одесу, Чернігів; відвідує Мінськ, Москву, Берлін, Прагу, Париж, Анкару, Єреван, Баку, Тбілісі. 1929 року Тичину обирають дійсним членом Академії наук УРСР та кандидатом у члени Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Він керує поетичним гуртком робітничої молоді; студіює вірменську, грузинську, перську, турецьку мови. Даються взнаки побутові негаразди: через відсутність житла доводиться тривалий час ночувати в редакції журналу («мощуся коло батареї під вікном і уявляю, що я в Криму»); потім – в облаштованій так-сяк комірчині в приміщенні газет «Вісті» й «Селянська правда» (Еллан-Блакитний посприяв); згодом – у холодному, без електрики помешканні, де «за стіною такий шум (не за стіною, а вірніш за перегородкою), да шум, да стук, да крик». Навіть через три роки перебування в Харкові у листі до Миколи Чернявського Тичина писав: «На казеній квартирі дійшло дєло до міліції (факт) і до зламання в присутності міліціонера печаті, – й нічого з того не вийшло. А на приватній – щось теж не клеїться». Лише на початку 1930 року поет отримав пристойну власну оселю в новозведеному будинку «Слово».
Періодично виникали й матеріальні труднощі, про що дізнаємося з листів поета і такого віднайденого документа:
До побутової комісії
місцевкому письменників
Заява
Прохаю допомогти мені придбати черевики, що в них я дуже потребую.
23/І.31 П. Тичина
Доводиться постійно опікуватися численними родичами, особливо після смерті двох сестер – Поліни (1925) та Олександри (1931). Наприкінці 1920-х років поет пише до майбутньої дружини Лідії Папарук: «А я вічно-вічно під тривогою якоюсь! І за Оксану (сестру – Г.Д.) й за братів». Додамо: і за небожів та небог. Ситуація ускладнилася з настанням штучно створеного Москвою голодомору. Уже 14 квітня 1930 року в листі до Лідії Папарук Павло Григорович констатує: «Од Оксани сумнії вісті. Голод. Постав туди трохи. Од інших не краще». Упродовж 1931-1933 років у харківському помешканні поета перебувало-рятувалось чимало родичів.
За таких обставин Тичина майже нічого не пише. Збірка «Вітер з України», що вийшла 1924 року, включала, за незначним винятком, твори, написані ще в Києві. Можна сказати, що відбулося, за словами Євгена Сверстюка, «прощання з Мадонною». Хоча, все ж таки, не прощання, а розлука з періодичними зустрічами. Бо хіба ж вірші «З кримського циклу» або «Чистила мати картоплю» не були зблиском тичининського генія? (Там само, як і низка поезій пізніших, 1940-х та 1960-х років).
Але головна причина творчих втрат Павла Тичини крилася в пильному нагляді більшовицьких органів і цензурі. І якраз вище згаданий твір «Чистила мати картоплю» – яскраве цьому підтвердження. Після публікації його в альманасі «Вапліте» (1926) автор зазнав гострої критики, причому не стільки від колег-літераторів, як від таких радянсько-партійних очільників, як В. Чубар (голова РНК УРСР) і В. Затонський (секретар ЦК КП(б)У), котрі вбачали «національний дурман» у правдиво зображеній картині української дійсності, зокрема, ясна річ, у словах матері:
Ленін-антихрист явився, мій сину,
а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
Поет змушений був писати пояснювального листа, що 3 лютого 1927 року опублікувала газета «Комуніст», редакція якої у своєму коментарі до критикованого твору зазначала: «цілком зрозуміло, кожен націоналіст може скористатись з його». До честі Тичини, виправдовуючись, він не зрікся своїх слів, а утвердив їх: «Події, що я їх узяв, відбуваються на початку встановлення Радянської влади, і я село беру так, як воно тоді було (голод; прирізка землі; уявлення про Леніна як про антихриста тощо)». Цей факт, до речі, спростовує твердження окремих літераторів про те, що поет буцімто дуже швидко, ледве не замолоду піддався ленінській пропаганді й пристав до лав більшовиків.
Не відставали від партійних ідеологів у своїй критиці й деякі літературні колеги. Починаючи від середини 1920-х років, з’являється кілька матеріалів про творчість Тичини під такими красномовними назвами, як «Поет перебільшеної слави», «Дутий кумир» тощо. Ця критика настільки дошкуляла, що навіть через кілька десятиліть Павло Григорович напише:
Критики
брали мене, чистили, м’яли,
на всі боки вибивали
метелочками з осоту –
оце тобі за роботу!
Щоб уперед не заганявся
11.ІІІ.1962
Так собі – щось про 20-ті та 30-ті рр. згадалось.
Все це було доволі небезпечно, зважаючи на те, що саме відбувався погром письменницької організації Вапліте, до якої входив і Павло Тичина поряд з Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим, Аркадієм Любченком, Миколою Кулішем, Олександром Довженком, Григорієм Епіком, Олексою Слісаренком, Володимиром Сосюрою та ін. Названі письменники, як і вся Вапліте, перебували на особливому обліку в ДПУ і осуджувались компартійними ідеологами. Літературна дискусія 1925-28 років, у якій активну участь брали ваплітяни (зосібна Хвильовий зі своїм радикальним закликом орієнтуватися на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви!»), завершилася саморозпуском організації. До того ж критика на адресу Вапліте та її членів лунала з вуст найвпливовіших більшовицьких лідерів – Й. Сталіна, Г. Петровського, Л. Кагановича, В. Чубаря, А. Хвилі та ін. Згодом, у 1930-х роках, все це відгукнеться у долях багатьох ваплітян, коли репресованим письменникам закидатимуть навіть членство в «Гарті», статут якого декларував «створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури», а Вапліте характеризувалось не інакше, як «контрреволюційна організація» з «відверто націоналістичною програмою». Ось що писав 1928 року очевидець тогочасних харківських подій Василь Мисик у листі до Миколи Зерова: «Зараз нічого доброго у нас не чуть, Павло Григорович ходить сумний…»
Згадаймо, що 1926 року відійшов у засвіти друг і «янгол-охоронець» Тичини Василь Еллан-Блакитний. Але, на щастя, ще був чинним високопосадовцем Микола Скрипник, який опікувався поетом, і цілком можливо, за його рекомендацією 1929 року Павла Григоровича обрали академіком і кандидатом у члени Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Такий статус давав бодай якусь надію на захист від переслідувань каральними органами. А захист був потрібен, бо, як видно з виявлених у спецархівах «Щотижневих зведеннях секретного відділу ДПУ УСРР», у той період Павло Тичина перебував під прискіпливим наглядом чекістів, а його листування перлюструвалося. Прізвище поета фігурувало у донесеннях то про «національно-шовіністичну боротьбу» в Українському товаристві драматургів і композиторів, то про настрої ваплітян, то про відгуки на постанови ЦК КП(б)У…
Так, в одному з «Щотижневих зведень» (29 травня – 5 червня 1927) читаємо зафіксовані агентом слова Тичини: «Ми испытываем невероятный гнёт, нас ужасно давят на литературном фронте, Хвыля и компания хотят во чтобы-то ни стало произвести нас в контрреволюционеры».
В іншому зведенні (31 липня – 6 серпня 1927) у розділі «Украинские круги о национальной опозиции в КП(б)У» зазначено: «Поэт Тычина, характеризуя современное положение, говорит: «Мы считаем, что момент для наступления созрел и что инициатива его уже в наших руках. […] Сейчас идёт двойная борьба. Одна – за массы, через политпросвет, который целиком на нашей стороне, я это особенно подчёркиваю, а другая – за общественное мнение Европы. Имейте ввиду, что закордонном уже были Бойчук, Седляр и другие. Сейчас находятся закордонном Литвиненко-Вольгемут и Калиновская. Едут за кордон на днях Кучугура-Кучеренко, Козицкий с женой и другие. Все эти люди – истинные украинцы, которые знают свои обязанности перед родиной и которые будут использованы до конца».
У зведенні, що назване «Украинская контрреволюция» (15-22 квітня 1928), йдеться: «Харьковский местком писателей организовывает в ближайшие дни экскурсию украинских литераторов в Белоруссию. В экскурсии принимают участие В. Полищук, Семенко, Тычина, Любченко, О. Вышня и др.
Один из учасников экскурсии сообщил следующее: «Украинские писатели должны в течении этого года создать блок национальных культур против русской культуры. Необходимо изолировать русскую культуру и заменить её влияние в Грузии, Белоруссии и Северном Кавказе украинской. […]
Так как украинская литература носит весьма ярко выраженный самостийный характер, то одновременно с Коцюбинским, Хвилевым и Гулак-Артемовским в Белоруссию будет занесена идея самостийной Украины и политического влияния Украины на востоке Европы.
После экскурсии в Белоруссию состоятся экскурсии в Грузию и другие национальные республики. Особенно сильное влияние будет направлено на Кубань».
Слід відзначити, що ці щотижневі зведення надавалися не тільки голові ДПУ УСРР, але й направлялись у Москву на ім’я начальника секретного відділу ДПУ СРСР. І це мало свої наслідки. Скажімо, із звіту українського ДПУ «Оперативная деятельность секретного отдела за 1927 год» дізнаємося, що за вказаний період арештовано – 1371 особа, вислано – 229.
1929 року каральні органи фабрикують гучну справу так званої Спільки визволення України, керівниками якої «призначають» Сергія Єфремова і Андрія Ніковського. З цими видатними літературознавцями Павло Тичина мав дружні стосунки і в добу Української революції співпрацював з ними в уенерівській газеті «Нова рада». І Єфремов, і Ніковський надзвичайно високо оцінювали ранню творчість поета, зокрема останній з них відмічав (у позитивному сенсі) «глибокий націоналізм» «Скорбної матері».
Молох СВУ не оминув і душевного приятеля Тичини ще з семінарських років Аркадія Казку, який на допитах відкрито висловлював свої думки про більшовицьку владу, ні в чому не визнавав себе винним, але, доведений до відчаю, повісився у камері. Дізнавшись про це, Павло Григорович у грудні 1929 року в листі Лідії Папарук пише: «Із Вашого листа я побачив, що Ви про Аркадія Казку ще й досі нічого не знаєте. Наш нещасний хлопець покінчив з собою в Одеськім допрі. І таке тепер на світі буває. Це сталося 23 листопада, а я довідався всього днів з п’ять тому. Із листа Г[алини] П[етрівни] до В. Мисика. І уявіть собі – арештовано його було ще аж 10-го вересня. Півтора місяця сидів Аркадій в допрі, а Г[алина] П[етрівна] хоч би ж тобі була кому-небудь написала! […] Хоч що-небудь та можна ж було зробити. Так не повелося йому в житті… І таланту не розвинув. І світу білого не випив. Поки що, Лідусю, передайте цю звістку Вашій мамі, і більш я в цьому листі ні про що не хочу писати».
Відомо, що коли чекісти на вимогу столичного керівництва у багатьох містах України складали-вигадували списки осередків СВУ, то київський слідчий Жиромський включив до переліку спілчан і Павла Тичину. Але десь на вищому рівні (може бути, за наполяганням того ж таки М. Скрипника) вирішили поки що поета залишити на волі.
Та це, зрозуміло, аж ніяк не дало індульгенції Тичині. Уже від початку 1930-х років об’єктом переслідувань стали чи не всі мешканці харківського будинку «Слово», в якому проживав поет і де зосереджувався цвіт української літератури. Існувала навіть версія, що саме згідно із задумом ДПУ спорудили цей письменницький будинок, щоб чекістським агентам легше було контролювати представників красного письменства. Коли арешти мешканців «Слова» стали систематичними, то з чиєїсь легкої руки письменники між собою почали називати цю житлову споруду «будинком попереднього ув’язнення», а депеушники «жартували», що, мовляв, для економії пального варто було б заґратувати всі вікна і двері будинку й нікуди нікого не перевозити. Власне можна вважати, що з першими арештами мешканців «Слова», самогубством М. Хвильового та М. Скрипника запрацював справжній конвеєр жорстоких репресій щодо української інтелігенції. І одним з перших був арештований колега по роботі й безпосередній керівник Тичини редактор «Червоного шляху» Михайло Яловий. Загалом же, як свідчить статистика, за період 1930-х років на 62 квартири будинку «Слово» – 33 розстріляних і понад 70 репресованих.
Мабуть, саме ті лихі роки мала на увазі дружина Тичини Лідія Петрівна, згадуючи тривожні ночі, коли поет лягав спати одягненим і напохваті клав клуночок з речами на випадок очікуваного кожної хвилини арешту. Немає сумніву, що Павло Григорович, володіючи неабиякою інтуїцією, відчував реальну загрозу. І на це були вагомі підстави.
Так, у протоколах допитів карних справ, порушених проти українських письменників у 1930-х роках, натрапляємо на свідчення, що характеризували Павла Тичину як контрреволюціонера й буржуазного націоналіста. Не будемо називати прізвищ допитуваних, бо часто вони давали показання під тортурами, не усвідомлюючи того, що вони підписують.
На допиті один арештований письменник на запитання слідчого про «роль членов контрреволюционных организаций, входивших в Ваплите», повідомив, зокрема, й таке: «Было решено, что повстанческие ваплитянские кадры Правобережья переходят в непосредственное подчинение Киевского повстанческого центра, но заблаговременно до начала восстания туда должны выехать по месту своих связей: Эпик и Тычина – в Чернигов; Бажан – в Умань; А. Любченко – в Белую Церковь».
Інший обвинувачений літератор, визнаючи себе учасником контрреволюційного підпілля, зазначив щодо членів вигаданої антирадянської організації: «Поэтический талант Тычины ценился нами высоко за прежние стихи, в особенности те, где он впадал в националистический уклон».
Ще один письменник у показаннях про «Гарт» і Вапліте, назвавши десяток гуртківців, у тім числі й Тичину, визнав: «Гарт» – это мелкобуржуазное объединение писателей с большим националистическим уклоном. Впоследствии из «Гарта» зародилась контрреволюционная организация Ваплите».
З довідки, що є у справі розстріляного критика Б. Коваленка, відомо про наявність 1937 року прізвища Тичини у списку НКВС під грифом «активно розрабатываются». А вже наступного 1938 року Павло Григорович отримує страшну звістку: арешт брата Івана «за контрреволюційну націоналістичну діяльність».
Іван Григорович тривалий час був церковнослужителем (до 1928 року), вчителював, працював коректором у газеті. Після арешту його півтора місяця утримували в ніжинській в’язниці, потім перевели до Чернігова, а далі – до Києва. На допитах переважно вимагали інформації про оточення Павла Тичини, зокрема про Всеукраїнське товариство драматургів і композиторів, що діяло в Харкові в кінці 1920-х років і членом якого був поет. Невідомо які важелі впливу спрацювали, але справу проти Івана Тичини прикрили за вказівкою комісара внутрішніх справ УРСР Успенського. Можливо, роль рятівника відіграв Микита Хрущов, котрий від початку 1938 року був першим секретарем ЦК КП (б) України. Він опікувався підготовкою до 125-річного ювілею Тараса Шевченка і, безперечно, близько познайомився з Павлом Григоровичем, який тоді ще був директором Інституту літератури АН України і брав найактивнішу участь в організації відзначення Шевченкової річниці. Відомо, що Хрущов ставився до Тичини з великою повагою, що неодноразово засвідчувалось упродовж десятиліть.
Фактично період 1920-30-х років – це постійне перебування Тичини на межі буття і смерті. Буквально. І лише сприятливий збіг обставин та заступництво впливових посадовців, що не втратили до кінця честі й національної гідності, оберігали Павла Григоровича від розправи. Безумовно, певним чином владу остерігало й розуміння того, що поет мав європейське визнання та був особисто знайомий з відомими письменниками та вченими Болгарії, Британії, Німеччини, Туреччини, Франції, Чехії…
Не була щасливою для Тичини й інтимна сторона тодішнього життя. Територіальна віддаленість і невизначеність у стосунках з майбутньою дружиною Лідією Папарук, спалахи й згасання закоханості в інших жінок, душевні терзання на цьому ґрунті тільки поглиблювали неспокій:
Як бризне ласкавість, як бризне,
як крикне, як крикне про жінку –
я довго стою непритомним
в болючім замкнутім завінку.
У свою чергу не одна жінка зітхала по Тичині. І ті зітхання йшли від щирих почуттів. Про це свідчить хоча б такий вірш однієї відомої тоді поетеси:
***
П-ві
Так, ми обоє винуваті,
що хтось чужий на нашім святі
вино з чарок понадпивав
і їх отрутою долляв.
І ми пили…Пили, впивались
і очі щастям загорялись…
Та третій став між нами хтось
і враз вино те розлилось.
Ще мить… Краплини ще лишились,
серця на зустріч одчинились…
Та хтось чужий озвався знов
і пал кохання охолов.
Так, ми обоє винуваті,
що привид осені на святі
в подзвінно-жалібний мотив
весільний спів перетворив.
Зазначимо, що остаточно Павло Тичина і Лідія Папарук зійшлися як подружжя в другій половині 1930-х років і офіційно зареєстрували свій шлюб 1939 року.
Аналізуючи життя Павла Григоровича у 1920-30-х роках, неодмінно маємо говорити про переміни у його творчості, коли поет сонячнокларнетної висоти, що уже на початку 1920-х років стояв на порозі світової слави, врешті вимушено пішов на угоду з більшовицькою владою, а отже, й на компроміс із власним сумлінням. І це була не вина, а біда Тичини, бо концтабірний режим сталінізму зачищав скрізь і все, що не піддавалося уніфікації. (Хто, наприклад, закине Сергію Єфремову, що він обмовив себе і багатьох невинних людей, підписавши папери, необхідні слідству у сфальшованій справі СВУ? Ціна такого «зізнання» – життя коханої жінки, арештом якої пригрозили чекісти). Можемо лише уявити: яка то трагедія, коли у віртуоза-скрипаля відібрано інструмент і наказано грати на балалайці примітивне бринь-бринь.
Але треба сказати, що наш Маестро був одним із тих українських письменників, котрі найдовше тримали свою позицію і не сприймали більшовицьку ідеологізацію літератури. Він якийсь час чинив опір мовчанням, потім – іронією (збірка «Чернігів», вірш «Партія Веде»), аж поки прийняв-таки радянську дійсність, як невідворотну реальність, і перейшов на мову партійних газет, бо:
І я відчув: поет я України, –
тієї, що за Леніним пішла.
Себто: усвідомив, що Батьківщина цілком і надовго колонізована московськими окупантами, і розділив долю свого народу. Це було духовне підпілля під маскою творця соціалістичного реалізму. Сам поет так охарактеризував цю метаморфозу: «мене прив’язано до жорен і наказали крутитись».
Звичайно, оглядаючи творчий доробок поета ще 1910-1920-х років, ми можемо знайти ознаки «збільшовиченої ери» в деяких віршах. Втім це була констатація явища як такого, але аж ніяк не його оспівування. Згадаймо тичининське «Інтер-Республіка, Республіка іде!» з «Космічного оркестру» (1921) чи дивовижно «поетичні» рядки з «Пісні комсомольців» (1923):
юна армія труда,
грізна, повноклекта –
класового архітекта
Карла Лібкнехта.
Або ж візьмемо, до прикладу, такий собі «Революційний гімн», написаний (вочевидь, за наполяганням друга й «охоронця» Еллана-Блакитного, щоб мати «захисний щит» від більшовицької влади) у рамках оголошеного 1919 року Наркоматом освіти конкурсу на текст пролетарського гімну. Цей твір, по-перше, уже мав елементи іронічних віршів поета початку 1930-х років («Все прямуєм, все працюєм, буржуазний світ руйнуєм!»), а по-друге, сам автор не вважав його гідним свого таланту й не оприлюднював для читачів. «Революційний гімн» опублікований лише після смерті Тичини, коли авторська воля не могла себе виявити.
Потребує коментарів ще один нібито пробільшовицький вірш цього допереломного періоду «Ненависті моєї сило…» (1924). Річ у тім, що в публікаціях 1960-80-х років твір мав підзаголовок «В дні після смерті В.І. Леніна», хоча, найімовірніше, він приурочений до 110-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка, а можливо, присвячений Миколі Міхновському (це менш вірогідно, але є певні підстави для такого припущення). Після 1932 року вірш не включався до жодної збірки Павла Тичини, піддавався критиці і тільки 1957 року був надрукований у відредагованому вигляді, що докорінно змінило зміст первісного варіанту. А в 1966 році з’явився згаданий вище «ленінський» підзаголовок. З усього видно, що під тиском ідеологічно-критичних настанов твір «переадресувався» іншій особі з внесенням відповідних змін до тексту.
1931 року вийшла збірка Тичини «Чернігів», яка стала, як згодом виявилося, провісником переходу поета на партійно-радянський стиль. але це ще був лише переказ сторонньої людини побаченого-почутого в реальності. Не більше.
Відліком остаточного прилучення до лав зрадянщених письменників можна вважати 1933 рік, який для Тичини міг бути трагічним. Адже розпочалися, як уже згадувалось, систематичні арешти української творчої інтелігенції, а тут услід за Хвильовим застрелився Скрипник, тож на його покровительство вже не доводилось розраховувати… Та, як часто трапляється, випадок скорегував долю поета.
Частівковий віршик «Партія веде», написаний на замовлення як піонерський марш і не прийнятий до публікації в українській періодиці, несподівано набув такого вагомого партійного звучання, що став еталоном методу соціалістичного реалізму після оприлюднення в московській газеті «Правда». І відбулося це не з ініціативи автора, а на прохання кореспондента названого видання, який спочатку «навіть не думав», що цей вірш, призначений для дітей, підходить для «Правди», але з ввічливості і щоб не йти від Тичини з порожніми руками, «попросив дозволу переписати». А вже у найголовнішій партійній газеті твір сприйняли настільки злободенним, що негайно надрукували в оригіналі українською мовою, а в передовій статті схвально відзначили: як точно безпартійний поет підмітив провідну роль партії. Така «висока» оцінка на якийсь час стала своєрідною «охоронною грамотою» для Павла Тичини, з огляду на його хистке становище. Поетові ніби було вказано напрямок у подальшій творчості. І після цього Павлу Григоровичу власне не залишилося нічого іншого, як прийняти статус радянського митця і «видати» серію відповідних творів: «Пісня трактористки» (1933), «Комсомолія» (1934), «Пісня про Кірова» (1934) і тому подібні. Аж до віршів про Сталіна.
Стиль епохи узяв гору над кларнетизмом, але це не дало ніяких гарантій від переслідувань. Як зазначалося вище, уже 1937 року Тичина отримує «мітку» НКВС «активно разрабатывается». Настав апогей репресій і, мабуть, лише поява нового «янгола-охоронця» в особі Микити Хрущова зберегла поета. Але й після «Великого терору» 1937-38 років не припинялися переслідування української інтелігенції, а в червні-липні 1941 року знову активізувалися арешти і розстріли тих, хто був під підозрою і проходив у попередніх донесеннях інформаторів як «контрреволюційний елемент». І ось маємо тогочасний документ з архіву СБУ від 3 червня 1941 року. Це лист народного комісара Держбезпеки СРСР тов. Меншика на ім’я заступника наркома Держбезпеки УРСР тов. Кабулова такого змісту: «Згідно з Вашим розпорядженням, направляю довідки про наявність компрометуючих матеріалів на членів спілки радянських письменників УРСР, які нами розробляються». Далі йде список прізвищ (всього 41), і перший у цьому переліку Тичина Павло Григорович.
Як бачимо, ні заступництво першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова, ні одержані з його подачі радянські ордени (1939 і 1941 року), ні депутатство Верховної Ради УРСР (з 1938 року) не убезпечили Тичину від енкеведистських підозр.
Завершуючи розповідь про передвоєнний період, констатуючи буцімто безповоротне входження поета до гурту радянських літераторів і прийняття ним панівних ідеологічних догм, знову наголосимо, що це була не щира позиція, а внутрішня еміграція. Підстави так вважати дає нам хоча б такий невеличкий епізод, переказаний львівським науковцем Ларисою Крушельницькою: «пригадала розповідь моєї мами. У 1940 році маму, відому піаністку – Галю Левицьку, запросили до Києва, до Спілки письменників, зіграти кілька українських творів, передусім галицьких композиторів (Барвінського, Колесси, Нижанківського та ін.). Після концерту її відпроваджувало до готелю невелике товариство письменників, зокрема Павло Тичина. Переходячи повз пам’ятник Шевченку, він раптом зупинився, пригнув коліна і вигукнув: «Прости, Батьку!» Що це було? Каяття? Емоційний відрух під впливом тільки що почутої музики? Треба визнати: як на ті часи досить таки відважний».
Подальші 1940-ві роки стали періодом важких випробувань: плюндрування Батьківщини німецько-радянським військовим протистоянням, страждання українського народу, трагічні смерті рідних і близьких людей – все це боліло великому національному поетові. Перебуваючи на чужині в евакуації, за тисячі кілометрів від домівки, Тичина щомиті живе Україною, переймається її долею. Рядки поета двадцятилітньої давності «за всіх скажу, за всіх переболію» ніби зринули в його свідомості і знайшли своє могутнє втілення у низці високопатріотичних віршів: «Мій народ», «Голос матері», «В безсонну ніч (Думи про Україну)», «Українському народові», «Матері забуть не можу», «Україна засяє, оживе…», «Тобі, народе любий мій», «Слово»… Вся сила синівських почуттів зазвучала в тичининській поезії:
О Україно! Сонце волі!
Від ран твоїх мене болить.
За тебе б – ворога спалить.
Твою скорботу, муки, болі
я хочу в себе перелить.
Вінцем творчого здобутку часів Другої світової війни стала поема «Похорон друга» та вірш «Я утверждаюсь», справжні шедеври світової літератури. І це також спростовує твердження деяких критиків про якусь смерть Тичини як поета в 1930-х роках. Затамувати віддих – не означає померти. Щойно послабили радянську цензуру – як тут же яскраво виявив себе потужний поетичний талант.
Великою заслугою поета у цей воєнний час було видання за його ініціативою і з його передмовою «Кобзаря» Тараса Шевченка масовим накладом у 1942, 1943 та 1944 роках. Завдяки цьому Шевченкове слово дійшло до мільйонів фронтовиків-українців, зміцнивши в них почуття патріотизму і віру в прийдешню перемогу.
Ще не завершилася сталінсько-гітлерівська війна на теренах України, а Тичина за рекомендацією Микити Хрущова призначається народним комісаром освіти УРСР. Розпочалася важка робота зі становлення освітньої галузі, адже існувало багато серйозних проблем: поруйновані школи, велика кількість дітей-сиріт, брак педагогічних кадрів, відсутність підручників і методичної літератури… До сфери діяльності Наркомату освіти тоді входили ще й музеї та заповідники, які потребували належного облаштування.
(До речі, після затвердження складу українського уряду стався неймовірний на ті часи конфуз: один із наркомів, як виявилось, не був членом комуністичної партії. Хрущову, відповідальному за формування уряду, довелося узгоджувати із самим Сталіним, як врегулювати ситуацію. Після нетривалих роздумів «вождь» ухвалив: зробити наркома партійним. Для цього формально необхідна була заява від «охочого». Так Павло Тичина став ще й комуністом).
Аж тут до урядових турбот і душевних ран додалися й фізичні страждання. Під час бомбардування Харкова влітку 1943 року Тичина потрапив у автомобільну катастрофу. Як наслідок, тяжка травма – перелом ноги. Знадобилося тривале лікування. І в цьому становищі Павло Григорович поводився мужньо, не втрачаючи витримки і такту. Згадує Іван Козловський:
«Пам’ятаю Харків у димові, коли дихати було неможливо. У місто ввійшли через нашвидкуруч збитий міст і в абсолютно пустому будинку – чи то в колишній школі, чи то в якомусь колишньому закладі – на другому поверсі лежав П.Г. Тичина. Не стогнав, не скаржився, а соромливо, ніби вибачаючись, що, мов – «ось сталося, треба ж так…». А був же біль, нога була понівечена і, безсумнівно, потребувала хірургічного втручання. Потім уже його шпиталізували і почали лікувати.
Дивно, але це так. Тихі, стримані люди в найтрудніших, небезпечних обставинах, коли біль нестерпний, мовчазні. В інших випадках ми називаємо таку поведінку героїзмом…»
Міністерська робота забирала багато часу і сил, а з прибуттям в Україну «смотрящєго» Лазаря Кагановича виникли ще й серйозні конфлікти. Партійному очільнику не подобалося, що в республіці нібито мало російських шкіл, що українські письменники не позбулися націоналістичних поглядів. Тичину не раз, іноді вночі, викликали до Кагановича, який вимагав від міністра не лише пояснень щодо освітянської галузі, але й свідчень проти декого з письменників. Одного разу, так і не добившись потрібної інформації, розлючений партапаратник обізвав Павла Григоровича дурнем. Але навіть ціною такого приниження Тичина не обмовив жодного побратима по перу. Не дивно, чому про міністерський період свого життя поет казав, що він тоді почував себе, ніби у клітці з носорогом.
Були у Павла Тичини неприємності й через небажання ставити свій підпис для надання чинності оновленому українському правопису. Він тривалий час не хотів змиритися з деякими правописними положеннями, зокрема відсутністю в українській абетці літери «ґ». Доходило аж до сварок з добрим приятелем, відомим мовознавцем Леонідом Булаховським, аж поки той підпис таки з’явився.
Втративши надію проводити проукраїнську політику в освіті і «заробивши» на міністерській посаді діабет, Павло Григорович йде у відставку, достеменні обставини якої невідомі. Адже 1948 рік був прикметним погромною критикою багатьох письменників, яка не оминула й Тичину. Про це свідчить тогочасний лист від мешканців Ніжина. Звертаючись у ЦК КП(б) України до М.Хрущова, вони просять «повідомити, де тепер Павло Григорович. Про те, що він не міністр освіти, ми дізналися. Це для нас великий удар, оскільки тепер новий міністр С. людей не приймає, а вчителів з району матом посилає і грубощами зустрічає й проводжає». Далі в листі йдеться: «перед з’їздом письменників України в м. Ніжині зустрічали з Москви гостей письменників на з’їзд. Письменники з Києва т. М., Г., П. та ін. Ми, мешканці міста […] були присутні при зустрічі на вокзалі, і ось при вокзалі з промовою виступає П. з виглядом іноземця, на людей дивиться зневажливо і каже П.: «Оце письменник т. Г., це на сьогоднішній день видатний письменник України, а поети це я і М., це ми видатні». З натовпу […] вигуком запитуємо: «А де ж наш дорогий і любимий народом Павло Григорович Тичина?» П. відповідає: «Тичини уже немає, він ніякої ролі в житті письменників та і взагалі не відіграє, він уже на другому плані і як поет вийшов зі строю, а як міністра погнали, і ще дещо сказав би про нього, немає рації». Після чого М. радісно посміхнувся, взяв під руку П. і пішли».
Залишивши посаду міністра, Тичина не позбавився величезної завантаженості роботою, далекою від творчості. Він постійно обирається депутатом Верховної ради України та Верховної Ради СРСР; працює як академік, як член правління товариства «Знання»; входить до Радянського комітету захисту миру; очолює комісію по роботі з молодими авторами при Спілці письменників; займається впорядкуванням і редагуванням книг… Наприклад, в особовому архіві поета зберігається 14,5 тисяч листів до нього тільки депутатських і на кожен з них – копія відповіді. Перевантажений масою обов’язків, знехтувати якими не дозволяло сумління, письменник дедалі більше опікується громадськими справами, дедалі менше залишається в нього часу для поезії. «А може, так комусь і треба було?» – сказав якось Павло Григорович.
Безперестанною увагою і болем поета, як і раніше, були найближчі родичі, які нерідко потребували підтримки. Ще не встигли втамуватися душевні переживання від страшної загибелі небоги Ольги, котру під час війни разом з двома маленькими дітками розстріляли карателі, як КДБ знову висунув звинувачення братові Івану Григоровичу. Він в роки німецької окупації в одній з українських газет опублікував статтю, де розповів про своє ув’язнення в 1938-му, і це кваліфікувалося як співробітництво з ворогом. Павлу Григоровичу, щоб убезпечити брата від переслідувань, довелося звертатися до самого Микити Хрущова.
Оскільки рідне село Піски у час воєнного лихоліття було повністю спалене, одна з сестер Тичини Оксана потребувала житла. Павло Григорович надав їй належну матеріальну допомогу. Згодом переказав кошти на відбудову сільської школи та асфальтовану дорогу від шосе до Пісок.
Великим горем для поета стала передчасна смерть 1955 року молодшого брата Євгена Григоровича, надзвичайно доброго і порядного чоловіка, щирого однодумця, якому Тичина присвятив збірку «Плуг».
Плинув час, змінювались події, а відносини з владою і надалі були напруженими. Режим, який «обдарував» поета високими посадами й почесними нагородами, ніколи йому не довіряв. Так, помешкання Тичини і державна дача (голови Верховної Ради УРСР) постійно прослуховувались. Тож навіть удома Павло Григорович не міг почувати себе затишно, і коли до нього приходили розумні й патріотичні люди та починали відверто говорити про те, що боліло усім свідомим українцям, поет негайно прикладав палець до вуст, застерігаючи від необачних висловлювань. Це засвідчено у спогадах сучасників, а про один з таких епізодів Дмитро Павличко написав вірш «Жест Павла Тичини», де, зокрема, є строфа:
Тремтячий палець на устах –
І я мовчу. І він мовчить.
Мовчать лани, мовчать міста,
Але в очу сльоза кричить.
За таких обставин розмова інколи «виносилася» за стіни тичининської оселі, як про це, скажімо, розповів у одному інтерв’ю Віталій Коротич:
«Коли відзначали ювілей Шота Руставелі, Бажан головував у всесоюзному комітеті, а Тичина – в українському, і мене призначили при ньому секретарем. Прийшов я, одним словом, до нього додому на вулицю Рєпіна і заявив з порогу: «Павле Григоровичу, в ЦК дають такі ідіотські вказівки…» Він мене тут же перебив: «Що ви, Віталію, все, що вони кажуть, треба робити негайно – там порадити поганого не можуть». Все це я вислухав, він провів мене до ліфта і уже на сходовій клітці пошепки вимовив: «Що ці ідіоти можуть вам підказати? Не слухайте їх!»
Про недовіру до Павла Григоровича з боку вже постсталінської влади маємо підтвердження колишнього працівника апарату ЦК КП України Федора Овчаренка. Він у своїх споминах розповів про справу дніпропетровського поета Івана Хоменка, який, будучи напідпитку, мав необережність на людях недобре висловитись про особу на прізвище Каганович. Байдуже, що, як з’ясувалося, мова йшла про його дружину. Запобігливі служаки роздмухали це до масштабу антирадянської діяльності. Питання розглядали на засіданні політбюро ЦК Компартії України, і коли перший секретар Олексій Кириченко почув, що за обвинуваченого поручилися авторитетні українські письменники Павло Тичина та Максим Рильський, роздратовано прокричав: «Те, що його беруть на поруки Рильський і Тичина, не є доказом його виправлення, вони самі потребують пильного нагляду».
На щастя, уже був 1957 рік, і талановитого поета вдалося захистити від надуманих звинувачень. Він зміг і далі творчо працювати, видати низку збірок, стати членом Спілки письменників. Між іншим, в особистій бібліотеці Павла Григоровича є дві книжки Івана Хоменка з дуже теплими дарчими написами, в яких автор зичить «моєму учителю» в одному виданні – «довгих літ і щасливої долі в творчості», в іншому – «прожити сто років щасливо». Ніби відчував, що сам відійде в інший світ у неповні сорок дев’ять літ…
Перебуваючи під стеженням радянської «охранки», Тичина не знітився, а, користуючись впливовим становищем у суспільстві, при кожній нагоді допомагав людям. І не лише словом чи грошима. Хтось за його сприяння поліпшив житлові умови, хтось влаштувався на роботу, хтось видав книжку, хтось одержав належне лікування… А комусь вдалося вирватися з ув’язнення, як, скажімо, Надії Суровцевій, Іванові Щербині чи молодому поету Володимиру Куликівському, якого Павло Григорович особисто приїхав забирати з тюрми на державній автівці з прапорцем народного депутата СРСР.
У мороку московського тоталітарного режиму Павло Тичина, попри все, залишався тією знаковою постаттю, що уособлювала українськість. Довкола нього гуртувалися національні творчі сили, в першу чергу, письменницькі. Він був наставником для кількох поколінь українських поетів, неодноразово ставав на захист побратимів по перу, допомагав родинам репресованих, сприяв реабілітації несправедливо засуджених. А головне – стояв на сторожі української культури, рідної мови, національної ідентичності і мав мужність протестувати на найвищому рівні проти асиміляційної кремлівської політики.
Ясна річ, у статтях та виступах Павлу Григоровичу періодично доводилося декларувати свою лояльність до офіційної ідеології, хоча в останні роки життя він намагався цього уникати, вдаючись до певних хитрощів. Так, на одній з наукових сесій Інституту літератури, завершуючи промову, поет замість виголошення обов’язкових закликів до виконання рішень чергового з’їзду КПРС раптом затнувся, а по якійсь паузі перепросив: «Вибачте, не дописав – космонавти прилетіли». У розумних людей подібні прийоми викликали добру посмішку, а в цензорів – роздратування. Тож при публікаціях інколи до сказаного додавали ще й не сказане, суголосне з партійними настановами.
Натомість у дружніх, довірливих бесідах Павло Тичина міг собі дозволили (по можливості) бути відвертим. Про зміст таких бесід переповів Дмитро Степовик: «Про Україну Тичина говорив молоді […] як про живу людину. Навіть не в алегоричному плані, а як про конкретну матір кожного з нас! Студенти, що відвідували «тичинівські чаї», не могли не завважити, що поет, сам пишучи вірші про комуністичну партію, нічого подібного не радив писати їм: він з властивою йому обережністю учив любити Україну як найвищу цінність життя».
Щоби чіткіше збагнути Тичинині переконання в національному питанні, доцільно навести один документ. У фондах Київського музею П.Г. Тичини зберігається московська «Литературная газета» за 17 червня 1965 року. На другій сторінці, у рамках дискусії «Національне та інтернаціональне в літературі», вміщена стаття одного молдавського літератора «Видеть не только частное». Вона рясніє підкресленнями і написами Павла Григоровича. Біля речення про те, що з наближенням радянських народів до комунізму в літературі все більше місце займають інтернаціональні елементи і все менше національні, поет червоним олівцем написав: «Чого це так?» Далі, де зазначається, що національне в культурі ще не відмерло, збоку чорнилом занотовано: «А для чого йому відмирать?» Думка автора статті про необхідність інтернаціоналізації не лише змісту, але й форми коментується таким чином: «Щодо форми це вже дурість», а нижче: «Самобытность» долой? «не пущать». Там, де йдеться, що національні літературні традиції не відповідають сучасному життю, з’являється запитання обуреного читача: «А з чого це видно, що вони «не соответствуют»?» Теза про встановлення єдиних інтернаціональних принципів і в змісті, і у формі, які можуть допускати і якість національні особливості, отримує реакцію на полях газетної шпальти: «И некоторые нац[иональны]е особенности» – ото як ці «стражі» бояться навіть нац[іональних] форм в літературі та мистецтві». Як бачимо, всі тичининські зауваження доволі красномовні.
У суспільстві, де панував радянський спосіб життя і гегемонія партапаратників, Павло Григорович, взірцевий європейський інтелігент і людина легендарної делікатності, нерідко почував себе некомфортно. Адже його шляхетні риси не всім були зрозумілими і звичними, через те дехто вигадував про поета насмішкуваті «бувальщини» анекдотичного штибу, складалися пародії на його вірші, лунали докори від декого з українських письменників у розсіянні, допікав партійно-кадебістський контроль і невсипна цензура, дошкуляли недуги. Але він нікому не скаржився, залишався тактовним і чуйним до людей, а для влади продовжував грати роль радянського літератора.
Поважні посади, звання, нагороди, яких сам Тичина ніколи не домагався, давали можливість робити багато корисного для українства, але, з іншого боку, вимагали дотримуватись політики тоталітарного режиму і зважати на відповідні вказівки, часом і такі, що суперечили моральним принципам. Бувало, що Павло Григорович демонстративно відмовлявся виконувати вимоги партійних зверхників, як це сталося, скажімо, під час його безпрецедентної відставки з посади голови Верховної Ради. Коли ж під тиском поет все-таки змушений був дотримуватися настанов вищого керівництва, то робив це, як правило, дуже своєрідно. Принагідно наведемо спогад Леоніда Первомайського про один «критичний» виступ Тичини під час організованої кремлівськими ставлениками чергової кампанії проти Максима Рильського:
«…Критикували Максима Тадейовича. Критикували на різних рівнях, на відкритих і закритих зборах, пленумах і засіданнях. Усі ми – від найстарших до найзеленіших, від вдаваних до щирих друзів поводилися в тій критиці як підлі боягузи.
На одному засіданні дали слово Павлу Григоровичу. Він, низько нахиляючись до своїх папірців, пройшов на трибуну. За спиною у нього сиділа висока президія. Не буду згадувати імен, не в них справа.
Павло Григорович говорив довго, тихо, з великими паузами… Говорив про перемогу над фашизмом, про успіхи післявоєнної відбудови, про радість творчого труда, про піднесення літературної творчості, перераховував імена нікому невідомих поетів… Ось який гарний вірш прочитав я в Борзнянській районній газеті… А в Гайсинській надруковано добірку поезій аж на півсторінки… Чудові вірші, це ж усе надійна зміна… майбутні таланти…
Президія за спиною Павла Григоровича високо піднімала брови, похмурніла, перешіптувалась, а він усе говорив, заглядаючи у свої папірці, усе шукав у них нові імена, йому одному відомі…
З трибуни він зійшов так і не назвавши ім’я Рильського, і це був подвиг – і урок усім нам».
А ось як Тичина «прилучився» до цькування Олеся Гончара восени 1947 року, коли новелу «Модри камень» оголосили антипатріотичною лише тому, що у творі йшлося про кохання радянського військовика до іноземки. На пленумі Спілки письменників Павло Григорович усупереч офіційному ідеологічному спрямуванню несподівано виголосив: «Гончар як письменник має далекоглядне око, непомильний слух і високе патріотичне серце… його новели такі ж самі сильні, як і його більші речі. Наприклад, його новела «Модри камень» багато чим споріднена з такими творами наших славних попередників, як «Макар Чудра» М. Горького, «Дебют» М. Коцюбинського, «Пісня пісень» Шолом-Алейхема».
Приблизно в такому ж стилі поет «розкритикував» ще одного відступника від методу соціалістичного реалізму, свого друга Юрія Яновського. Подаємо свідчення очевидця: «Єдиний, хто виявив мудру стриманість, був Павло Григорович Тичина. Про Яновського він тільки й сказав (досить мило): «Є у нього хвости».
Коли ж Тичині у високих партійних кабінетах запропонували підписатися під листом, що осуджував молодих поетів-шістдесятників, Павло Григорович обурився і в різких висловах відмовився це робити.
За мірками партійно-каральних наглядачів Павло Тичина був типовим дисидентом чи, як висловлювались московські поневолювачі, «інакомислящім». Поет мав два транзисторні радіоприймачі та один стаціонарний і періодично слухав новини з-за кордону, а отже – «ворожий голос». Зауважимо, що за кремлівської влади в Україні, зокрема в Києві, спецслужби глушили всі українсько– та російськомовні зарубіжні радіостанції, але будучи поліглотом, Павло Григорович міг слухати передачі багатьма іншими мовами – чи то з Парижа, чи то з Лондона, Бонна, Анкари…
А що вже говорити про книжки, які читав поет. Коли б – не дай, Боже – у помешканні Тичини кадебістські нишпорки влаштували трус, то вони були би шоковані наявністю великої кількості «антирадянської» літератури, зберігання якої передбачало в СРСР кримінальну відповідальність. Достатньо навести лише перелік авторів, книжки яких зберігалися в особистій бібліотеці письменника і були заборонені в різні періоди впродовж 1920-60-их років.
Отже: Володимир Антонович, Василь Атаманюк, Рива Балясна, Степан Бен, Василь Бобинський, Ілько Борщак, Гордій Брасюк, Петро Ванченко, Іван Вирган, Микола Вороний, Василь Вражливий, Всеволод Ганцов, Володимир Гжицький, Григорій Голоскевич, Дмитро Гордієнко, Давид Гофштейн, Катерина Грушевська, Михайло Грушевський, Веніамін Гутянський, Олесь Досвітній, Михайло Драй-Хмара, Михайло Дубовик, Василь Дубовський, Микола Дукин, Василь Еллан-Блакитний, Григорій Епік, Сергій Єфремов, Олена Журлива, Дмитро Загул, Михайло Івченко, Олексій Ізюмов, Майк Йогансен, Іван Калянник, Лев Квітко, Ісаак Кіпніс, Гордій Коцюба, Агатангел Кримський, Іван Кулик, Микола Куліш, Олена Курило, Юрій Лавріненко, Богдан Лепкий, Ісаак Мазепа, Григорій Майфет, Євген Маланюк, Іван Микитенко, Василь Мисик, Андрій Михайлюк, Михайло Могилянський, Володимир Науменко, Іван Огієнко, Олександр Оглоблін, Олександр Олесь, Галина Орлівна, Андрій Панів, Сергій Пилипенко, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Наталія Полонська-Василенко, Яків Сімович, Микола Скуба, Михайло Слабченко, Олекса Слісаренко, Степан Смаль-Стоцький, Олександр Сорока, Матвій Талалаєвський, Євген Тимченко, Зінаїда Тулуб, Дмитро Фальківський, Павло Филипович, Микола Філянський, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський, Дмитро Чижевський, Євген Чикаленко, Василь Чумак, Володимир Шаян, Володимир Юринець…
Необхідно зауважити, що практично всі книжки названих письменників (за незначним винятком) мають дарчі написи Павлові Тичині, де його називають другом, учителем, предтечею, шановним, любим, дорогим та іншими приязними словами. І це, безперечно, посилювало провину того, до кого з такою повагою і дружніми почуттями зверталися «вороги», «фашисти», «буржуазні націоналісти», «шпигуни», «зрадники», затавровані ідеологами кривавого режиму.
(Тут варто звернути увагу, яким чином книжки, подаровані репресованими письменниками в 1920-30-х роках, збереглися у Павла Тичини, адже його 10-тисячна бібліотека, що була зібрана до німецько-радянської війни, майже повністю втрачена в період воєнного лихоліття, коли власник у складі Академії наук перебував у Башкирії. Павло Григорович, виїжджаючи в евакуацію, взяв дві валізи (такий був ліміт), тож міг захопити з собою лише якусь дещицю друкованих видань. Але в Києві залишався його давній приятель Анатолій Павлюк, котрий, як відомо, врятував частину тичининського архіву. Вірогідно, що саме він на прохання поета переховував і книжки з дарчими написами загиблих у гулагах літераторів. Незважаючи на офіційні заборони і небезпеки воєнного часу, Тичина подбав про збереження дорогих йому і надзвичайно цінних для майбутніх поколінь видань побратимів доби Розстріляного відродження. Що й казати, благородний вчинок добропорядної людини).
А ще у книгозбірні поета були видання, що підлягали вилученню, як от: Біблія, Коран, кілька інших релігійних книг, що вважалися «опіумом для народу». Зберігалася й «ідеологічно шкідлива» тритомна Українська загальна енциклопедія, видана на початку 1930-х років у Західній Україні. Очевидно, що збентежила б стражів так званої радянської моралі й українськомовна друкована продукція, випущена під час німецько-радянської війни на непідконтрольній Москві території. Наприклад, часопис «Український засів» (Харків, 1942), газета «Волинь» (Луцьк, 1942), «Правописний словник» (Львів, 1941), «Підручник української мови для німців» (Ляйпціг, 1942), «Український правопис» (Краків-Львів, 1943) та ін.
Окремо слід сказати про видання кримськотатарською мовою 1920-30-х років у тичининський бібліотеці. Їх налічується двадцять, з яких три мають дарчі написи: два від Зіядіна Менглі Азіза, один – від Абдулли Лятіф-заде. Останній з названих, як і Умер Іпчі та Бекір Чобан-заде (їхні збірки поезій теж є у книгозбірні Тичини), репресований в сумнозвісні тридцяті. Власне весь кримськотатарський народ був депортований і переслідуваний за етнічною ознакою. Та всупереч офіційній політиці влади Павло Григорович продовжував з великою повагою ставитися до гнобленого народу, про що, зокрема, свідчать і збережені ним згадані книжки.
Серйозним компроматом щодо Павла Тичини, безперечно, могли стати й наявні в особистих паперах листи від таких адресантів, як В. Атаманюк, М. Вороний, Д. Гофштейн, Д. Загул, М. Зеров, М. Івченко, А. Казка, А. Любченко, І. Микитенко, В. Мисик, Ю. Михайлів, А. Ніковський,Т. Осьмачка, П. Филипович, М. Чернявський та ін. Принагідно зазначимо, що згаданий тут Юхим Михайлів 1935 року загинув у одному з радянських концтаборів. Під час Другої світової війни його родина емігрувала і вивезла з собою майже всі малярські твори митця, ім’я якого в СРСР прирекли до забуття. Але в домашньому кабінеті Павла Григоровича завжди висіла картина «Сум Ярославни», подарована поетові Михайловим ще в 1925 році.
Оглядаючи життєвий і творчий шлях Павла Тичини, не можемо не зауважити, що він, маючи космічне мислення і надзвичайну чутливість, озивався на всі планетарні ноосферні явища, суспільно-політичні події, болі людськості, перипетії долі близьких і навіть сторонніх йому людей. Через те вся його творчість – це не просто ілюстративне відображення, а й глибинне відчуття українського національного буття, співпереживання історичних катаклізмів у добу величну й трагічну. Звісно, залежно від періоду, письменник свою епоху де оспівав, як мовив Тарас Шевченко, «без хитрої мови» – щиро й високохудожньо; де описав Езоповим словом – іронічно, з підтекстом; де спрощено переказав – на рівні офіційної радянської преси, аж до примітивності. Такі були часи. І таким був поет, котрий, немов бодлерівський альбатрос, так легко і стрімко міг ширяти в небесах, але виглядав смішним і недолугим у натовпі невігласів і дурнів.
Тичина створив поетичні символи ХХ століття великої образної сили: сонячні кларнети, золотий гомін, космічний оркестр, Ленін-антихрист, колективізація традицій підрізація, партія веде, похорон друга… Тому-то ще в 1928 році філософ Володимир Юринець зазначав: «Це говорить не Тичина, а весь складний, трагічний, багатобарвний, протирічний, повний мук, катастроф, поразок, перемог, дивний процес…». Вчений наголошував на феноменальному вмінні поета «охоплювати такі грандіозні цикли проблем, про які рідко кому снилося в націй літературі. Починаючи від могутніх процесів космосу, пітагорійської музики сфер […] і кінчаючи велетенськими акордами історичного процесу – оце широкий дантовий світ, через який пройшов Тичина».
Щоправда, поетичне слово Павла Григоровича в останні два десятиліття життя не було вже таким образно-влучним, як у попередні періоди. Очевидно, з різних причин: величезна зайнятість, психологічна втома, стан здоров’я, партійно-кадебістський контроль, цензура… Власне на схилі літ Тичина не стільки думав про особисті звершення, як дбав про майбутнє нашої літератури. Передплачуючи всі українські центральні й обласні та десятки районних газет, він знав ім’я кожного молодого поета, що з’являвся в Україні, стежив за його творчим зростанням, був авторитетним вчителем і чуйним батьком для багатьох літературних початківців. Сам же періодично писав доволі прохідні речі. Але небуденний талант має здатність виявляти себе за найнесприятливіших умов, тож в окремих рядках, строфах, а то й у повноцінних віршах, таких як «Іній», «Срібної ночі», «В серці у моїм», озивалася спрагла Муза великого Майстра. Світоглядні ж засади Павла Григоровича не змінювалися з часів уроків славетного Михайла Коцюбинського, хоча, зрозуміло, оприлюднювати свої погляди рідко коли доводилося. Тут слід цілком погодитися з Леонідом Новиченком: «Тичина шанував національну традицію, знав її ціну, гордився нею перед світом, і цього почуття не зменшували в нього ніякі драматичні колізії епохи». Показово, що Павло Григорович завжди – куди б він не їхав – брав з собою невеличкого формату «Кобзар» Тараса Шевченка. Як оберіг. Як святе письмо.
Узявши до уваги весь творчий доробок Павла Тичини, його неосяжну багатогранну діяльність (зокрема величезний внесок у збереження і розвиток української культури, літератури, мови), історичні реалії, обставини особистого життя, маємо всі підстави приєднатися до думки Юрія Лавріненка: «поет не програв основної битви свого життя». Що ж стосується загальної характеристики Тичини як творчої індивідуальності, то тут, здається, найліпше пасують слова Оноре де Бальзака: «Великий письменник – це мученик, що залишився живим, от і все».
Не полишає думка про причетність Павла Тичини до згаданого на початку есею «Братства самостійників», до якого входили найближчі його друзі і кохана юнка. Коли читаєш присягу членів братства, чітко розумієш, чому саме так і за якими принципами жив і творив поет. Ця присяга зобов’язувала «все своє життя присвятити справі визволення українського народу» й містила, зокрема, таке: «Милостивий Боже, Ти знаєш, що чужинці тепер панують над нами, отже, благаю Тебе – якщо примушуватимуть мене обставини вимовляти слова присяги, не згідної з цією моєю присягою, примушуватимуть не для особистої користі – тільки щоб повсякчас виконувати цю мою присягу й передати її дітям, не вважати того гріхом, бо інакші слова вимовлятимуть тільки уста уярмленого, а не серце щире і душа вільна». Між іншим, діяльність «Братства самостійників» так і не була розкрита радянськими спецслужбами.
З відходом Тичини у вічність не завершилась його земна одіссея. Як і за життя, особа поета систематично «освистується» окремими колегами-літераторами, а вибіркові фрагменти творчої спадщини часом узагальнюються у неправомірних висновках. В Україні бракує глибоких новітніх досліджень з тичинознавства, бодай на рівні наукових праць, що з’явилися за останні роки в Білорусії та Росії. Натомість складається враження, що деякі українські інтелектуали, ніби змагаючись, буквально вправляються в умінні зневажити ім’я Тичини. Звинувачують у відступництві й святотатстві, приписують рабську свідомість і манію переслідування, виносять прокурорським тоном вердикти на зразок: «Вина його перед своїм народом непоправна». У своїй зарозумілості критики іноді доходять до абсурду і навіть цинізму: протиставляють (як взірець!) нашому поету російських «трубадурів імперії» Пушкіна й Лермонтова, мовляв, вони не заплямували свого генія. Віддаючи належне їхньому таланту, не можна забувати, що творчість названих піїтів, як і практично вся російська література, була і є «частиною російського колоніального проекту» (Ева М. Томпсон), від якого так трагічно постраждав український народ, а в тім числі й Тичина. Таким собі трендом у наших «психоаналітиків» є теза про боягузтво поета, як от: «Полохливість була суттю натури Павла Тичини». Додумуються аж до безглуздих тверджень про духовну смерть письменника.
Хочеться вірити, що подібні присуди мають місце лише через недостатнє знання тичинознавчого фактажу, що колись ті, хто сьогодні озвучують такі вироки поетові, переглянуть свої погляди, як це зробив Василь Стус, котрий після ознайомлення з поемою-симфонією «Сковорода» сказав, що коли б він раніше прочитав цей твір, то про Тичину так, як у «Феномені доби», не писав би. Іноді варто спуститися з висоти своїх інтелектуальних дотепів до нашої традиційної філософії серця. А може, й повчитися у Павла Григоровича, про якого Олесь Гончар згадував: «він же ні про кого слова поганого не сказав. Ні про автора «Любіть Україну», коли того цькували… Ні про Довженка…»
Зрозуміло, кожній людині, навіть якщо вона геніальна, можна пред’явити якісь претензії. Тільки треба брати до уваги і епоху колоніального гніту, в якій жив Тичина, і його загострене почуття обов’язку перед рідним народом, і розуміти, що наш поет був не з тих, що сліпо йшли за оманливими гаслами і легко міняли переконання. Він володів хистом яснобачення: від здатності, скажімо, лише по світлині чи по голосу давати характеристику людям – до пророкування майбутнього України. Тож все чудово розумів і знав хто є хто. Тому в часи хрущовської відлиги застерігав молодших побратимів від безоглядної віри в лояльність і очищення колоніального режиму, попереджаючи про поновлення репресій, що й відбулося. Ще в 1960-х роках передбачав розпад Радянського Союзу вже у ХХ столітті, що й сталося.
Так, звісно, Тичина боявся, та не стільки за себе, як за близьких і рідних, котрі у разі знищення поета як «ворога народу» неодмінно зазнали б переслідувань і арештів. А за великим рахунком він по-справжньому боявся за долю України, її культуру, рідну мову. І коли Павло Григорович йшов на компроміси, то думав не про власну репутацію, а про збереження українства як такого, про стратегічну мету – прийдешнє України, вільне і щасливе. Врешті, треба пам’ятати, що, крім буденної земної метушні, є ще й цитадель духу, в якій Тичина перебував так незмірно високо, що туди не те що кадебістська рука, але й рідко який людський розум спроможний сягнути.
P.S.: Одіссея поета має своє продовження і в тому стані та становищі, в якому перебуває Київський літературно-меморіальний музей П.Г. Тичини. Міська влада, якій підпорядковується заклад, на жаль, не має можливості належно утримувати музейне приміщення, що давно потребує капітального ремонту. А ще ж є тисячі книжок з меморіальної бібліотеки (більшість з яких рідкісні), що підлягають негайній реставрації. Через низькі оклади працівників відбувається постійна плинність кадрів. Доходило навіть до спроб рейдерського захоплення музею.
Мабуть, єдиним можливим виходом із ситуації, що склалася, є надання музеєві статусу національного і передача у відання Міністерства культури. Тобто вирішити проблему на державному рівні. Поки що намагання адміністрації музею набути вищого статусу не мають позитивних відгуків у владних кабінетах. До речі, деякі з відповідальних осіб, що в буремні дні Революції гідності зі сцени Майдану натхненно цитували вірш Тичини про «народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», сьогодні займають найвищі державні посади. Тож, розуміючи всі економічні негаразди (так само, як і те, що працюють корупційні схеми, поглинаючи колосальні кошти з бюджету), все ж хочеться вірити, що 125-річний ювілей найбільшого українського поета ХХ століття зустрінемо з добрими вістями.
Від редакції. На жаль, дійсність спростовує надію автора цієї чудової статті про «добрі вісті». 125-річний ювілей П.Тичини (23 січня ц.р.) не був помічений (українською) державою. Як і 145-річний ювілей Лесі Українки (25 лютого). Зрештою, як і річниця з дня народження Тараса Шевченка (9 березня). На черзі – цьогорічні ювілеї Івана Франка (у травні – сторіччя з дня смерті, у серпні – 160-річчя з дня народження). Дуже тяжко і прикро, але схоже на те, що, чим влада «народніша», тим ганебнішим є її ставлення до української національної культури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал