Великий грузинський футболіст згадав, як працював в Україні в лихі 90-ті, відкрив для футболу Маріса Верпаковскіса і їздив працювати в Саудівську Аравію.
У другій частині інтерв’ю "Футбол 24" Реваз Дзодзуашвілі розповів про футбол з кримінальним відтінком в Україні і Грузії 90-х, телепатію, причини занепаду грузинського футболу і злету футболу латвійського, а також поділився своїми враженнями від гри збірної Андрія Шевченка.
Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Ревазом Дзодзуашвілі – "Перед матчем з Іспанією Рудаков у мене в Тбілісі напився до нестями. А потім у Севільї витягував божевільні м’ячі, вивів нас на Євро"
– Ревазе Михайловичу, гравецьку кар’єру ви завершили надто рано, в 31 рік. Чому?
– Відчув, що то межа. Вище підійматися нікуди. За тбіліське Динамо, кутаїське Торпедо і збірну СССР провів понад 400 матчів. Десять років на найвищому рівні. Я виснажився, почав втрачати смак гри. Крім того, сильно розчарувався, коли втратив нагоду поїхати на чемпіонат світу-1974 до Німеччини. Коли через стосунки СССР та Чилі вище керівництво нас від мундіалю відрізало, зрозумів, що через чотири роки, коли відбуватиметься наступний чемпіонат світу, мені буде 33 і шансів потрапити в заявку буде мало. Стимулу продовжувати виступи не було.
Зрозуміло, якби нас тоді відпускали за кордон, я б ще залишився. Сил не бракувало, міг грати до 35-ти. І то як мінімум. Але в цих умовах вирішив, що стану тренером. А для початку, щоб ліпше зрозуміти футбол, ще й почав судити. Хотів відчути гру з іншого, невідомого для мене боку. І то ж допомогло. Лише у виключних випадках не вдавалося виконати те завдання, яке переді мною як перед тренером ставилося. Скажімо, карагандинський Шахтар у 2007 році прийняв, коли команда знаходилася на сьомому місці, а вивів її у єврокубки. Для міста то було велике свято. На знак вдячності керівництво казахстанського клубу оплатило мені навчання для отримання ліцензії Pro.
– Чому тоді затрималися у Казахстані лише на рік?
– Ми невдало стартували у чемпіонаті-2008. Повернувся додому. Точніше, спершу трохи попрацював в Азербайджані, а потім очолював рідне кутаїське Торпедо. Але в нинішніх умовах грузинського футболу працювати важко. Розумієте, моя плеяда людей – пенсіонери. Усі звертають увагу на наш вік. Мовляв, їм за 70, що вони можуть зробити?
– За роки своєї тренерської діяльності ви нетривалий час попрацювали й в Україні.
– Кілька місяців. У шепетівський Темп поїхав на прохання великого грузинського футболіста Кахі Асатіані, який дружив із власником клубу Джумбером Нішніанідзе. Привіз тоді у Шепетівку багатьох талановитих земляків. Навіть 17-річного Левана Кобіашвілі хотів з собою взяти. Якби взяв, то, певен, Леван потрапив би у київське Динамо. Але то була середина 90-х, у Грузії – війна. Коли збирався разом із Кобіашвілі їхати в Україну, на нас напали озброєні бандити. Левана вони зі мною не пустили, вирішили заробити на його продажу самі.
– Залишити Темп у вищій лізі ви не змогли.
– Мали залишатися. Я зробив все, що від мене залежало. Але швидко виявилося, що грошей у Нішніадзе немає. Він банально продав місце у вищій лізі. Зрозуміло, що не обійшлося без участі кількох гравців. За ці гроші Нішніадзе потім ще якийсь час утримував Темп. Але закінчилося все для Джумбера сумно – його арештували і посадили на тривалий термін.
– Зорі Темп програв на фініші лише очко, при цьому з останніх чотирьох матчів двічі виграв і двічі програв.
– Один з тих програних матчів мене й збентежив. Грали вдома з Карпатами, які тоді тренував сильний тренер Мирон Маркевич. Перед матчем Мирон Богданович сам запропонував мені зіграти цей матч внічию. Я погодився. Львів’яни йшли у середині таблиці, а нам те очко допомогло б залишитися. До 73-ї хвилини все було гаразд. Рахунок 0:0, усе так, як планувалося. Але в цю мить Карпати нам забили. Відігратися ми не встигли, більше того, на контратаці отримали другий м’яч.
Після фінального свистка з Маркевичем сильно посварилися. Прийшли блатні хлопці, злочинці, які тоді слідкували за порядком у команді. Пояснив їм ситуацію. Вони тоді Маркевичу ледь не відрізали вух. Мирон вчинив непорядно. Не буду сперечатися, шепетівський відрізок роботи трохи зіпсував мою репутацію. Мені сказали, що то Нішніанідзе погодився Маркевичу гру віддати. Мене це обурило. "Ми з тобою колеги, – сказав тоді Мирону. – Я – Реваз Дзодзуашвілі, чогось у футболі досяг. Навіщо ти мене "кидаєш"? Скажи "ні", "не можу" і ніхто б не образився".
– У Шепетівці тоді грали брати Капанадзе, легендарні особистості, які протрималися у футболі майже до 40-ка років.
– Автанділ з Таріелом були надзвичайно обдарованими хлопцями. Я їх ще по роботі з кутаїським Торпедо у 80-ті роки знав. Взагалі, я завжди підтримував близнюків, навіть хотів, щоб вони грали у моїх командах. Пізніше у тбіліському Динамо при мені заграли брати Шота і Арчіл Арвеладзе. Річ у тім, що близнюки відчувають одне одного на відстані. Дивитися можуть в один бік, а брата відчувати з іншого, телепатично.
– Після Темпа повертатися в український футбол більше не бажали?
– У мене на це не залишалося часу. Повернувся в Грузію, трохи очолював нашу національну команду. А потім отримав пропозицію тренувати збірну Латвії. То був неймовірний період. Познаходив чимало футболістів, у яких не вірив взагалі ніхто. Зокрема Маріса Верпаковскіса, котрий потім грав у вас, в київському Динамо.
Коли прийняв латвійську збірну, почав їздити по різних містах, дивитися матчі різних рівнів. Маріса помітив у складі юнацької збірної. Йому тоді 19 років було. "Що думаєш про цього хлопця?" – запитав тоді тренера юнаків. "Поки не дуже" – отримав відповідь. Але я бачив у Верпаковскісі внутрішній стержень, потенціал на кшталт того, який був колись у Толі Бишовця чи Володі Мунтяна.
То було моє перше враження. Проте у наступних матчах юнацької збірної Маріса не виставляли. "Що сталося?" – запитую. "Ревазе, він не в формі". Але попри те трохи згодом вирішив запросити Верпаковскіса в національну збірну. Разом з іншим молодим хлопчиком, Юрісом Лайзансом. Хотів подивитися, як вони виглядатимуть у двосторонці. Ось тоді остаточно переконався, що Маріс – надзвичайний футболіст.
Але мовчу, не кажу нічого. Беру хлопця на виїзний матч відбірного турніру чемпіонату Європи-2000 проти греків. Про свій задум – виставити Маріса в основі – мовчу до останнього. Навіть Олександрові Старковсу, якому допомагав у ризькому Сконто, а він мені в збірній, не кажу нічого. "Ревазе, кого ти збираєшся ставити другим нападником?" – не витримує той уже в день матчу. Не хотів говорити, бо розумів, що інформація може потрапити до самого Верпаковскіса. А то ж 19-річний хлопчик, міг перенервувати. Тому назвав склад лише перед від’їздом на стадіон, коли давав у готелі півторагодинну установку. Поки Маріс отямився, ми вже були на стадіоні. Намагався зняти з хлопця психологічне навантаження. І вдалося ж – Верпаковскіс забив грекам у першому таймі. Потім все ж трохи знітився, сказав, що болить нога. Змушений був провести заміну. Греків, до слова, ми тоді перемогли 2:1.
Верпаковскіс з того часу грав уже постійно. І гарно ж грав, зокрема у вас, у Києві. Певен, Маріс проявив би себе ще ліпше. Але одружився на багатій дівчині і почав ставитися до футболу не так серйозно.
…Період роботи зі збірною Латвії був, повторюся, дивовижним. Ми тоді виховали дивовижну плеяду гравців. Достатньо сказати, що 18 футболістів переїхали грати в Англію. Мар’ян Пахарс, Віталійс Астаф’євс, Імантс Блейделіс, Олександр Колінько, Андрес Штолцерс, Іґорс Степановс, Андрес Рубінс – можу когось забути, але то були прекрасні гравці.
– З Латвії ви поїхали в Саудівську Аравію. За грішми?
– Шейх, який фінансував клуб Аль-Іттіхад, почав буквально полювати за мною. Про мій перехід він домовився безпосередньо з президентом Федерації футболу Латвії Ґунтісом Ідріксонсом, вочевидь дав якісь відступні. "Ревазе, їдь, – каже Ґунтіс. – Зрозуміло, що довго там протриматися складно, але шість-сім місяців, до року попрацюєш, трохи заробиш". Там справді складно. Дружини з собою взяти не зміг, випивати не можна.
Попрацював півроку, мучився страшенно. І добре, що в цей час отримав дзвінок. Особисто від президента Грузії Шеварнадзе. Едуард Амвросійович запропонував очолити разом із Давідом Кіпіані збірну Грузії.
– Заробили за понад 40 років тренерської діяльності на безбідну старість?
– Моя вада в тому, що завжди думав не про гроші, а намагався бути найкращим на полі. Називаю себе "розумним фанатом". То наче й добре, але враховуючи те, де працював, міг би заробити й більше. Втім, гроші ніщо в порівнянні з відчуттям радості, яку відчуваєш, коли робота вдається і приносить людям задоволення. Для мене то найбільший кайф. Звичайно, якби паралельно отримав ще й великі гроші, то кайф був би подвійним (сміється). Якби добре заробив, можливо, збудував би ресторан чи почав би займатися бізнесом. Але мені стало б не цікаво. Помер би від туги. А з футболом у своїх 72 почуваюся молодим.
Георгій Деметрадзе: Кінцева зупинка Саакашвілі – психлікарня на вулиці Асатіані в Тбілісі
– Ревазе Михайловичу, для нас в Україні завжди було одкровенням, чому збірна з Кахою Каладзе, братами Арвеладзе, Темурі Кецбаєю, Леваном Кобіашвілі, Ґочею Джамараулі, Георгієм Кінкладзе, Георгієм Деметрадзе у складі жодного разу не потрапила на великий турнір. Навіть та ж Латвія зі значно обмеженішим кадровим потенціалом на Євро одного разу зіграла.
– Відповідь проста. Ви в Україні зараз переживаєте те, що Грузія перенесла в 90-ті роки. Спричинена війною розруха не давала нам змоги розвиватися роками. Якщо говорити про грузинський футбол тих років, то нам бракувало професійного підходу до справи. А дрібниць у нашій діяльності бути не може. Ми не змогли вчасно перелаштуватися з союзних методів керівництва на новіші. Грузинському футболу бракувало інвестицій. З продажу вами перелічених і багатьох інших талановитих гравців наші бандити отримали величезні гроші. Шкода, що пішли ті кошти не в розвиток футболу, а в темні справи. Тому й дійшли нині до ситуації, за якої уже й талантів нашому футболові бракує. І при цьому такі люди як я чи Саша Чивадзе залишаються в нашій країні без діла.
Александр Чивадзе і Реваз Дзодзуашвілі
– Ви ж начебто маєте роботу.
– Треную сухумське Динамо, команду другої ліги, фактично любителів. То радше моя данина шани команді, в якій я свого часу ставав на ноги як гравець.
…Сподіваюся, ваш футбол після війни отямиться швидше, ніж наш. Дивлюся матчі української збірної і можу сказати, що Андрій Шевченко на правильному шляху. Зрозуміло, що то не та команда, якою було київське Динамо у 60-80-ті, то не та збірна, за яку грав сам Шевченко. Але видно, що хлопці відчувають відповідальність, розуміють, що грають за націю, за народ.
– Війна на початку 90-х, Революція троянд у 2003-му, російська агресія в 2008-му. Ви як громадянин Грузії відчуваєте, що Грузія після всіх цих потрясінь починає жити краще?
– Моє життя – футбол. У футболі справи на краще не змінюються. Але я оптимізму не втрачаю. Правда ж не схожий на 72-річного дідугана? (Сміється) Тримаюся в формі, кожен ранок починаю з пробіжок на стадіоні. Живу як футболіст. Ось бачите, коліно трохи вискакує? Кілька разів під час нашої розмови довелося вправляти. То професійне.