Мешканці українського села Петриківка на Дніпропетровщині дбайливо зберігають унікальний мистецький промисел – петриківський розпис. Змінювалися покоління, а прагнення місцевих господарок зробити свою хату найяскравішою та ошатною сформувало згодом вид мистецтва, що увійшов до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Петриківський розпис в Україні — історія
Різні були періоди в історії розвитку петриківського розпису. Його появу пов’язують із заселенням територій при Дніпрі та, зокрема, формуванням традицій у конкретно взятому селі Петриківка, заснованому у 1772 році. Місцеві козачки почали прикрашати печі, стіни хат зовні та зсередини візерунками дивовижної краси. Фасадні розписи не були практичними: дощі змивали витвори мистецтва, але господині знову малювали візерунки – ще кращі за попередні!
Кожній господарці хотілося виділити свою хату на тлі сусідських, тому ескізи ретельно промірковувалися та готувалися. Малювали пернатих: півнів, зозуль, казкових райських та жар-птахів; рослинні орнаменти: квіти, колоски, ягоди, фрукти, овочі та інші дари природи. Петриківський розпис перетворився на змагання: вважалося, що чим яскравіше і красивіше розписана хата, тим багатшими, щасливішими та благополучнішими є її мешканці. А тих, хто ризикував на тлі загального захоплення живописом залишити стіни незайманими, проводжали зневажливими поглядами. Розписували і домашнє начиння, меблі, гаманці, посуд.
У Петриківці часто влаштовували великі ярмарки, де умільці вигідно продавали свої шедеври, це сприяло популярності петриківського розпису за межами села. Підтримували промисел місцеві майстрині, відкриваючи школи розпису та передаючи знання учням. До них у селі ставилися з повагою та називали «чепурушками». Чоловіки згодом також підключилися до роботи. Найбільш майстерні петриківці стали відомі у колах професійних художників, здобули звання заслужених майстрів народної творчості.
Петриківський розпис виконувався підручними матеріалами, які були доступні селянам. У хід йшли натуральні барвники, фарби із яєчного жовтка, навіть кольорові глини. Тонка робота виконувалася очеретяними паличками, пальцями, але більшою популярністю користувалися саморобні пензлики з котячої шерсті. Ні, коти в Петриківці не бігали лисими, для розпису брали тільки найтонші та найніжніші волоски з грудей тварин.
Композиція розпису петріківскими візерунками може бути найрізноманітнішою, і, при цьому, з дотриманням канонів українського бароко. Якщо основою сюжету були квіти, то у центрі розташовувалося кілька соковитих бутонів, від яких відходили композиційні елементи: стеблинки, листя і вусики. Вражає окомір художників: вони не креслять контури, а сміливо працюють фарбами.
Художній промисел, який цінують у всьому світі
На початку XX століття петриківський розпис ніби зійшов нанівець, але стараннями «чепурушок» промисел вдалося відродити і зберегти. З 1936 до 1941 року в селі працювала школа декоративного малювання. Після Другої світової відкрилася фабрика «Дружба». Предмети виготовлялися зокрема і для експорту. Наступне «затишшя» сталося вже у 90-ті роки.
У XXI столітті декоративно-орнаментальний петриківський художній розпис живий. У 2013 році його було включено до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Прекрасні квіти розпускаються на блюдах, скриньках, самобутніх сувенірах, які можна придбати на ярмарках художніх ремесел. Унікальний розпис фасадів у самій Петриківці вражає. Дніпропетровська Петриківка, як і Опішня під Полтавою з її гончарними традиціями, заслуговують на найдбайливішу увагу.